Готуємось до ЗНО. Українська література

Підготовка до ЗНО: твори з української літератури

Подані у переліку твори згруповані за хронологічним принципом, починаючи від усної народної творчості та закінчуючи сучасним літературним процесом.

Твори усної народної творчості

• «Віють вітри» (пісня Марусі Чурай)
• «За світ встали козаченьки» (пісня Марусі Чурай)
• «Ой Морозе, Морозенку» (історична пісня)
• «Чи не той то хміль…» (історична пісня)
• «Дума про Марусю Богуславку» (народна дума)
• «Ой летіла стріла» (балада)

Твори давньої української літератури

• «Повість минулих літ» (уривок про заснування Києва, про помсту княгині Ольги)
• «Слово про похід Ігорів»
• «Dе Ііbеrtatе» (Григорій Сковорода)
• «Всякому місту - звичай і права» (Григорій Сковорода)
• «Бджола та Шершень» (Григорій Сковорода)
• афоризми Григорія Сковороди

Твори літератури кінця ХVІІІ - початку ХХ ст.

• «Енеїда» (Іван Котляревський)
• «Наталка-Полтавка» (Іван Котляревський)
• «Маруся»(Григорій Квітка-Основ’яненко)
• «Катерина» (Тарас Шевченко)
• «Гайдамаки» (Тарас Шевченко)
• «Кавказ» (Тарас Шевченко)
• «Сон (У всякого своя доля...)» (Тарас Шевченко)
• «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» (Тарас Шевченко)
• «Заповіт» (Тарас Шевченко)
• «Чорна рада» (Пантелеймон Куліш)
• «Кайдашева сім'я» (Іван Нечуй-Левицький)
• «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Панас Мирний)
• «Мартин Боруля» (Іван Карпенко-Карий)
• «Гімн» (Іван Франко)
• «Чого являєшся мені у сні?..» (Іван Франко)
• «Мойсей»(Іван Франко)
• «Тіні забутих предків» (Михайло Коцюбинський)
• «Іntermezzo» (Михайло Коцюбинський)

Твори літератури ХХ ст.

• «Земля» (Ольга Кобилянська)
• «Соntra spem spero!» (Леся Українка)
• «Лісова пісня» (Леся Українка)
• «Блакитна Панна» (Микола Вороний)
• «Чари ночі» (Олександр Олесь)
• «О слово рідне! Орле скутий!..» (Олександр Олесь)
• «О, панно Інно...» (Павло Тичина)
• «Пам’яті тридцяти» (Павло Тичина)
• «Ви знаєте, як липа шелестить…» (Павло Тичина)
• «Молюсь і вірю. Вітер грає...» (Максим Рильський)
• «Київ - традиція» (Микола Зеров)
• «Я (Романтика)» (Микола Хвильовий)
• «Дитинство» (Юрій Яновський)
• «Любіть Україну!» (Володимир Сосюра)
• «Місто» (Валер'ян Підмогильний)
• «Моя автобіографія» (Остап Вишня)
• «Сом» (Остап Вишня)
• «Мина Мазайло» (Микола Куліш)
• «Різдво» (Богдан-Ігор Антонич)
• «Україна в огні» (Олександр Довженко)
• «Зачарована Десна» (Олександр Довженко)
• «Пісня про рушник» (Андрій Малишко)
• «Ти знаєш, що ти - людина...» (Василь Симоненко)
• «Задивляюсь у твої зіниці» (Василь Симоненко)
• «Залізний острів» (Олесь Гончар)
• «Три зозулі з поклоном» (Григір Тютюнник)
• «Як добре те, що смерті не боюсь я» (Василь Стус)
• «О земле втрачена, явися...» (Василь Стус)
• «Балада про соняшник» (Іван Драч)
• «Страшні слова, коли вони мовчать» (Ліна Костенко)
• «Українське альфреско» (Ліна Костенко)
• «Маруся Чурай» (Ліна Костенко)

Твори українських письменників – емігрантів

• «Тигролови» (Іван Багряний)
• «Стилет чи стилос?» (Євген Маланюк)

Сучасний літературний процес

• Учасники ЗНО мають орієнтуватися в основних тенденціях розвитку сучасної літератури та визначати найхарактерніші ознаки постмодернізму.

.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Усі народні пісні поділяються на чіткі групи.

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ
- зимовий цикл (колядки, щедрівки, врахуйте, що водять Козу "перебіранці" на Маланки - 13 січня),
- весняний цикл (веснянки, гаївки),
- літній цикл (русальні, купальські (свято Івана Купала 7 липня, саме під час цього свята дівчата плетуть вінки і пускають їх за водою, щоб визначити звідки буде коханий. Врахуйте це, коли читатимете рядки типу "заплету віночок...кину на воду", це не веснянки, а саме купальські пісні), жниварські, обжинкові).

РОДИННО-ПОБУТОВІ ПІСНІ
- весільні пісні,
- пісні про щасливе або нещасливе сімейне життя,
- пісні про кохання,
- про вдовину нещасну долю,
- колискові.

СУСПІЛЬНО-ПОБУТОВІ ПІСНІ
- козацькі (зазвичай це пісні про козацькі походи),
- чумацькі ( чумаки були такими собі торговцями-"бізнесменами", їздили по сіль та інші товари, здійснювали обмін товарів. Цікаво, що у піснях козак зображується на коні, а чумак - на возі, запряженому волами),
- кріпацькі (кріпак був власністю пана),
- наймитські (наймит працював за гроші),
- рекрутські (новобранці, яких забирали на службу в царську армію на багато-багато років),
- заробітчанські,
- бурлацькі (це люди без постійного місця роботи і проживання, які постійно шукають кращого місця).

УВАГА!!! Якщо в якомусь уривку на ЗНО розповідється про любов дівчини до КОЗАКА і вам пропонують визначити, яка це пісня, то не здумайте писати, що козацька(( Це родинно-побутова лірика (про кохання)! А от якщо козак бере участь у поході, то це вже суспільно-побутова пісня (козацька).

Літературні напрями та течії

Художньо-стильові напрями і течії в літературі

       Перед тим як розбиратись із конкретними літературними напрямами, методами, стилями, спочатку слід довідатися, як тлумачаться в теорії літератури ці поняття. 
       
       Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому. 
       
       Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм). 
       
       Основні літературні напрями: 
       - бароко (XVII — XVIII ст.); 
       - класицизм (XVIII — початок XIX ст.); 
       - сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.); 
       - романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.); 
       - реалізм (друга половина XIX ст.); 
       - модернізм (кінець XIX — XX ст.); 
       - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; 
       - постмодернізм (з 1980-х pp.). 
       
       Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами. 
       
       Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають: 
       - стиль доби; стиль напряму й течії; 
       - стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента. 

       Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу. 

Літературні напрями і течії:

Бароко

       Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу. 
       
       Визначальні риси бароко: 
       - посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів; 
       - мінливість, поліфонічність, ускладнена форма; 
       - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; 
       - прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; 
       - трагічна напруженість і трагічне світосприймання; 
       - настрої песимізму, скепсису, розчарування. 
       
       Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригінальніших творів українського бароко виділяють «віршові іграшки»: акростих (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), «раки літеральні» І. Величковського — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо. 

Класицизм

       Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674). 
       
       Визначальні риси класицизму: 
       - раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); 
       - наслідування зразків античного мистецтва; 
       - нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); 
       - обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); 
       - у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; 
       - аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви; 
       - встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). 
       
       Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво. 
       
       Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін. 

Сентименталізм

       Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. 
       
       Визначальні риси сентименталізму: 
       - відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення; 
       - позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства; 
       - вільна побудова твору; 
       - підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість; 
       - мальовничі сільські пейзажі; 
       - розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу; 
       - інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої. 
       
       Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина. 
       
       В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо). 

Романтизм

       Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей. 
       
       Визначальні риси романтизму: 
       - заперечення раціоналізму доби Просвітництва; 
       - ідеалізм у філософії; 
       - вільна побудова творів; 
       - апологія (захист) особистості; 
       - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); 
       - культ почуттів; 
       - ліричні та ліро-епічні форми; 
       - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; 
       - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. 
       
       Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. 
       
       Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». 
       
       Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін. 
       
       Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш. 

Реалізм

       Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857). 
       
       Визначальні риси реалізму: 
       - раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); 
       - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; 
       - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; 
       - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; 
       - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
       - вільна побудова творів; 
       - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; 
       - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. 
       
       XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія). 
       Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко. 

Модернізм

       Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. 
       
       Визначальні риси модернізму: 
       - новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком ); 
       - у творах затверджується перевага форми над змістом; 
       - заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання; 
       - індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача; 
       - психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»; 
       - широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва; 
       - використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; 
       - ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці); 
       - естетизм. 
       
       Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо. 
       
       Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс. 

Декаданс

       Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми. 
       
       Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х pp. XIX ст. французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що запанував у Франції, демонстративно відійшла від політики і повністю віддалась науці, філософії, естетиці. 
       
       Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму. 
       
       В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін). 

Неоромантизм

(новоромантизм)

       Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. 
       
       Визначальні риси неоромантизму: 
       - неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна; 
       - герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; 
       - головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; 
       - зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; 
       - неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; 
       - відмова від типізації, натомість застосування символізму. 
       
       Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші. 

Імпресіонізм

       Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін. 
       
       Визначальні риси імпресіонізму: 
       - зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум; 
       - відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності; 
       - часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа; 
       - герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень; 
       - найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом. 
       
       Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін. 

Експресіонізм

       Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури. 
       
       Визначальні риси експресіонізму: 
       - зацікавленість глибинними психічними процесами; 
       - заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; 
       - оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; 
       - суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою. 
       
       Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки. 

Символізм

       Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. 
       
       Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х pp. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов). 
       
       Визначальні риси символізму: 
       - войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі; 
       - підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту); 
       - культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо; 
       - спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі». 
       
       В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі

Неокласицизм

       Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші). 
       
       Визначальні риси неокласицизму: 
       - використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів; 
       - проголошення гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми; 
       - оспівування земних насолод; 
       - прагнення наслідувати мистецтво минулих епох; 
       - віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. 
       
       До українських неокласиків традиційно відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочуру. 

Футуризм

       Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..». 
       
       Визначальні риси футуризму: 
       - заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей); 
       - прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій; 
       - культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста); 
       - переплетіння документального матеріалу з фантастикою; 
       - у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі». 
       
       Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія. 

Неореалізм

       Стильова течія в українській літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет. 
       
       Визначальні риси неореалізму: 
       - у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага; 
       - неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення; 
       - внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви; 
       - зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту. 
       
       Неореалізм виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петров) та інших митців. 

Екзистенціалізм

       Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. 
       
       Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. 
       
       Визначальні риси екзистенціалізму: 
       - на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; 
       - особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; 
       - поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; 
       - вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; 
       - існування людини тлумачиться як драма свободи; 
       - найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. 
       
       Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін. 
       
       В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним. 

Постмодернізм

       Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. 
       
       Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.). 
       
       Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування. 
       
       Визначальні риси постмодернізму: 
       - культ незалежної особистості; 
       - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; 
       - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; 
       - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; 
       - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; 
       - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); 
       - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; 
       - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; 
       - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; 
       - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; 
       - іронічність та пародійність. 
       
       Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985). 
       
       Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших. 

 

ПСЕВДОНІМИ ПИСЬМЕННИКІВ

Григорій Квітка - Григорій Квітка-Основ'яненко (додав до прізвища назву свого рідного села Основа),

Іван Левицький - Іван Нечуй-Левицький (існує версія, що псевдо Нечуй письменник вигадав, щоб суворий батько-священик "не чув" про свого сина-"писателя"),

Панас Рудченко - Панас Мирний,

Іван Тобілевич - Іван Карпенко-Карий (поєднання імені батька Карпа і прізвища героя Т.Шевченка (твір "Назар Стодоля") Гната Карого,

Лариса Косач-Квітка - Леся Українка (ну, тут все просто, бо ким ще могла відчувати себе СПРАВЖНЯ УКРАЇНСЬКА поетеса)),

Микола Фітільов - Микола Хвильовий (романтичний імпресіоністичний псевдонім),

Павло Губенко - Остап Вишня (В 1921 році в газеті «Сільська правда» вперше з‘являється псевдонім Остап Вишня. Чому саме так? – ніхто не знає, мабуть, просто сподобалось таке поєднання слів: тепле, українське, і аж посміхнутися хочеться. Принаймні, так пояснює походження псевдоніма внучка письменника.Ще існує такий варіант: "Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути»" ),

Іван Лозов'ягін - Іван Багряний (псев­до­нім об­ра­но, як при­пус­ка­ють, під впли­вом за­хоп­лен­ня тво­ра­ми Ми­ко­ли Хви­льо­во­го — в тек­стах йо­го улюб­ле­ний епі­тет «баг­ря­ний» ви­ра­жав ре­во­лю­цій­но-­ро­ман­тич­не по­ри­ван­ня),

Олександр Кандиба - Олександр Олесь.

ЗНО  в картинках і таблицях

Zno v-kartynkah-literatura from Оксана Теглівець

Metodichka from Оксана Теглівець

Dpa 18-ukr-liter-pp-20-v from Оксана Теглівець